У багатьох людей світу часто виникає ностальгійний настрій: туга за втраченою батьківщиною. Саме так дослівно трактується термін «ностальгія», вперше запропонований у 1688 році швейцарським лікарем Йоганном Хоффером.
То за якою ж батьківщиною ностальгує значна частина українського соціуму? І чи варто це робити?
15 травня в Україні – День пам’яті жертв політичних репресій. В Торчинському професійному ліцеї щорічно цій даті присвячувались різні тематичні заходи. Тому наші учні мають чітке уявлення про радянський тоталітарний режим і місце людини-гвинтика у ньому. А ще знають про могили без хрестів, у яких знайшли свій останній притулок сотні тисяч українців, ставши жертвами кривавого компартійного режиму, очолюваного московитами. Могили ці розкидані не лише по Україні, а й просторами колишньої радянської імперії. ЇЇ історія – це час суцільного терору, боротьби з ворогами народу.
Термін «ворог народу» – давньоримського походження. Вороги народу прирівнювались до солдат ворожої країни, тому, звичайно, підлягали знищенню не тільки тоді, але і в радянський час. Їх знаходили скрізь: заводі, колгоспі, театрі, армії, навіть за шкільною партою. За сфальсифікованим звинуваченнями, за вибитими катуваннями свідченнями (існувало 50 різних видів катувань), знищувались фізично люди різних соціальних груп. Пік репресій припадає на 1937-1938 роки. І вони не припинялись всю бурхливу історію СРСР.
За даними історика Ореста Субтельного, на початку 30-х років з 240 українських письменників зникло 200; зі 135 вчених-мовознавців знищили 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з’їзд, заарештували і розстріляли. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М. Скрипник та М. Хвильовий. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х роках було ліквідовано майже 80 відсотків творчої інтелігенції. А робітники та інженери?! А військові?! Піддавались арештам, розстрілам, етапувались на Колиму, Сандормах. А українське селянство?! Воно місяцям конало в голодній лихоманці у 1932-1933 роках.…
Арешти, як правило, відбувались вночі, коли люди спали. Та сон був чутливим, прислухались. До кого сьогодні?… Одні співчували сусідам, інші – задоволено потирали руки. «Чорні марусі», так Анна Ахматова називала автомобілі НКВС, що їздили не манівцями, а за точними адресами. Всі ці події історики називають геноцидом українського народу – свідомим знищенням саме українців.
Вшановуючи День пам’яті жертв політичних репресій, ми низько схиляємо голови біля братської могили воякам УПА, замордованих в застінках Торчинського КДБ у 1940-1950 роках.
Історія може повторюватись тут, чи там, зараз, чи потім. Тому треба розуміти, що іноді навіть найздоровіша демократія за певних умов трансформується в її подобу, чи в її антипод – тоталітаризм, у якому всі під підозрою, всі під ковпаком однієї маніакальної особистості. Початком кінця є відсутність справжньої свободи слова, можливості вільної критики влади, творчої ініціативи особистості.
Кажуть, що кожна влада – від Бога. Можливо… Я доповню, що кожна влада – для людини. Але тільки справжнє громадянське суспільство здатне формувати демократію, або вчасно розгледіти симптоми її деградації. Люди, не ностальгуймо, а учімось розвивати громадянське суспільство!
Викладач історії Наталія Кобиць
